Три мушкетери

— Але ж Атос! — вигукнув Д'Артаньян, обурення якого побільшало, коли він почув, що губернатор умив руки. — Що сталося з Атосом?

— Я хотів якнайшвидше спокутувати свою провину перед полоненим, — відповів корчмар, — тож і підійшов до погреба, щоб випустити його звідти. Ах, добродію, це вже була не людина, це вже був справжнісінький диявол! Почувши, що я запропонував йому вийти на волю, ваш друг сказав, що це пастка і що він не вийде, поки ми не виконаємо його умови. Розуміючи, в яке прикре становище я сам себе поставив, піднявши руку на мушкетера його величності, я покірно відповів, що наперед пристаю на будь-які умови.

— Перш за все, — сказав він, — я вимагаю, щоб мені повернули мого слугу разом з усією зброєю.

Цей наказ було виконано негайно; ви чудово розумієте, добродію, що ми були ладні зробити все, чого зажадає ваш друг. Пан Грімо (цей назвав своє ім'я, хоч він і не з говірких), незважаючи на свою рану, спустився в погріб. Тоді ваш друг знову замкнув двері, а нам гукнув, щоб ми забиралися геть.

— Та де він, нарешті? — вигукнув Д'Артаньян. — Де Атос?

— У погребі, добродію.

— Негіднику, ви й досі тримаєте його в погребі?

— Боронь Боже! Ні, добродію. Чого б це нам тримати його там? А чи знаєте, що він там робить у погребі? Ах, добродію, якби вам пощастило примусити його вийти звідти, я був би вам вдячний до кінця віку, я молився б на вас, як на свого ангела-заступника.

— То він таки там? І я зможу побачити його?

— Авжеж, добродію; він уперто не бажає виходити. Щодня ми просуваємо йому в душник хліб на вилах, а коли він вимагає, то й м'ясо. Та, на жаль, не хліб і не м'ясо основний його харч. Якось я з двома слугами спробував був злізти вниз, але він страх як розлютився. Я почув, як він заряджає пістолети, а його слуга готує до бою мушкети. Коли ми спитали про їхні наміри, ваш друг відповів, що в нього і в слуги є сорок набоїв і що вони розрядять їх до останнього, перш ніж дозволять бодай одному з нас увійти до погреба. Тоді, добродію, я вирішив поскаржитись губернаторові, але той відповів, що я дістав по заслугах і це навчить мене, як ображати шляхетних вельмож, котрі зупиняються в моїй корчмі.

— І з того часу?.. — спитав Д'Артаньян, не в силі стримати сміху, дивлячись на ошелешеного хазяїна.

— І з того часу, добродію, — відповів корчмар, — нам стало непереливки, як ви можете в цьому пересвідчитись. Бо, щоб ви знали, всі наші припаси зберігаються в погребі; вино в пляшках і вино в бочках, пиво, олія й прянощі, свиняче сало й ковбаси — все там. А що спускатися вниз нам категорично заборонено, то ми мусимо відмовляти в їжі і в питві всім подорожнім, які до нас приїздять. Наша корчма занепадає! Якщо ваш друг просидить у погребі ще тиждень, ми підемо з торбами.

— І це тобі по заслузі, негіднику! Хіба не було видно, що ми порядні люди, а не якісь фальшивомонетники?

— О добродію, ваша правда, — відповів хазяїн. — Але послухайте, ось він знову розходився.

— Мабуть, його потурбували, — сказав Д'Артаньян.

— Та ж ми не могли його не потурбувати! — вигукнув корчмар. — Щойно до нас приїхали двоє вельможних англійців.

— І що з того?

— Як це — що з того? Ви самі добре знаєте, добродію, що англійці люблять хороше вино, а ці зажадали найкращого. Моя дружина попросила в пана Атоса дозволу зайти в погріб, а він, за звичкою, відмовив. О Господи! Знову почався цей рейвах!

Д'Артаньян і справді почув сильний гамір. Він підвівся і, пропустивши вперед хазяїна, який розпачливо ламав руки, підступився до погреба. Слідом ішов Планше, тримаючи напоготові мушкет.

Англійці були дуже сердиті; стомившися після довгої дороги, вони вмирали від голоду і спраги.

— Це насильство! — кричали вони французькою мовою, правда, з помітним іноземним акцентом. — Якийсь зайдиголова не дозволяє чесним людям розпоряджатися своїм власним вином. Ми висадимо двері, а якщо він зовсім розшаленіє, ми вб'ємо його!

— Стривайте, панове! — сказав Д'Артаньян, витягаючи з-за пояса пістолети. — Ви, пробачайте, нікого не вб'єте.

— Гаразд, гаразд, — долинув з-за дверей спокійний голос Атоса, — впустіть сюди цих злодіяк, і ми ще побачимо, хто кого вб'є.

Хоч які безстрашні були англійці, вони нерішуче перезирнулись. Їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно ввійти до його печери.

На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість; найбільш нетерплячий з них спустився на п'ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою в двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну.