125  

— Як по правді, пане, — додав Планше, — то я певен, що ми зобов'язані йому життям. Пригадуєте, він закричав: «Не гай часу, Д'Артаньяне! Я в пастці!» А потім, вистреливши з двох пістолетів, відчайдушно кинувся на ворогів зі шпагою. Мені навіть здалося, що там було не менше двадцяти злодіяк, чи, радше, двадцяти розлючених чортів!

Ці слова подвоїли запал Д'Артаньяна, і він під острожив коня, який і без того ніс вершника чвалом.

Близько одинадцятої години ранку подорожні побачили Ам'єн; о пів на дванадцяту вони підскакали до дверей проклятої корчми.

Д'Артаньян уже не раз думав про те, яку найлютішу помсту обрати для підступного корчмаря. Отож він насунув капелюха на лоба, поклав ліву руку на ефес шпаги, у праву взяв канчук й переступив поріг.

— Чи впізнаєте ви мене? — спитав він хазяїна, який, вклоняючись, поспішив йому назустріч.

— Не маю честі, ваша світлосте, — відповів той, засліплений блискучим спорядженням Д'Артаньяна.

— То ви мене не впізнаєте?

— Ні, ваша світлосте.

— Гаразд! Я вам нагадаю. Що ви зробили із дворянином, якого близько двох тижнів тому насмілились звинуватити в збуті фальшивих грошей?

Побачивши, що Д'Артаньян войовничо насупив брови і що Планше зробив те саме, корчмар зблід, як стіна.

— Ах, ваша світлосте, не нагадуйте мені про це! — мовив він плаксивим голосом. — Як дорого я заплатив за свою помилку! Боже, який я нещасний!

— Ще раз питаю: що сталося з тим дворянином?

— Благаю вислухати мене, ваша світлосте, і змилостивитись наді мною! Прошу пробачення, сідайте, будьте ласкаві.

Німий од гніву й хвилювання, Д'Артаньян сів, грізний, немов судія. Планше гордовито став біля його крісла.

— Ось як усе сталося, ваша світлосте, — тремтячи, провадив корчмар. — Тепер я впізнав вас; адже це під час вашого від'їзду почалася та нещаслива суперечка із дворянином, про якого ви питаєте.

— Так, це я. Тож вам має бути ясно: коли ви не скажете мені правди, сподіватися на пощаду нічого.

— Ласкаво прошу вислухати мене, і я розповім усе, як було.

— Я слухаю.

— Начальство повідомило мене, що до моєї корчми має прибути відомий фальшивомонетник з кількома товаришами, перевдягнений в гвардійську або мушкетерську форму. Мені точно змалювали ваших коней, слуг і навіть прикмети ваших світлостей.

— Далі, далі! — сказав Д'Артаньян, який одразу збагнув, звідки походять такі точні відомості.

— Отож за наказом начальства, яке вирядило до мене шістьох чоловік на підмогу, я вжив усіх заходів, щоб затримати так званих фальшивомонетників.

— Знову! — сказав Д'Артаньян, якому слово «фальшивомонетник» різало слух.

— Даруйте, ваша світлосте, що я кажу про такі речі, але саме в них — моє виправдання. Начальство нагнало на мене страху, а ви ж знаєте, що корчмареві годиться підкорятися властям.

— Востаннє питаю: де дворянин? Що з ним сталося? Він помер? Чи живий?

— Потерпіть, ваша світлосте, ми вже майже підійшли до цього. Отже, сталося те, що ви знаєте і чим цілком можна пояснити вашу поспішність під час від'їзду, — додав хазяїн з лукавством, яке не пройшло повз Д'Артаньянову увагу. — Цей дворянин, ваш друг, одчайдушно захищався. Його слуга, який, на лихо, несподівано затіяв сварку із солдатами, перевдягненими в конюхів…

— Ага! Нещасний! — вигукнув Д'Артаньян. — Ви всі були у змові, і я просто не розумію, чому й досі не розтрощив вам голови!

— Ба ні, ваша світлосте, ми не всі були у змові, і незабаром ви пересвідчитеся в цьому. Ваш шановний друг (пробачте, що я не називаю його тим високим іменем, яке він, безперечно, носить, але ми просто не знаємо його), отже, ваш шановний друг, поклавши двох солдатів двома пострілами з пістолета, почав відступати і, захищаючись врукопаш, покалічив ще одного з моїх людей шпагою, а мене оглушив, ударивши нею наопаш.

— Та чи закінчиш ти нарешті, катюго? — вигукнув Д'Артаньян. — Де Атос? Що сталося з Атосом?

— Відступаючи, він, як уже я казав вашій світлості, опинився біля сходів, що вели до погреба. Двері до нього були не зачинені, ваш друг вихопив ключ і замкнувся зсередини. Певні, що він не втече, ми дали йому спокій.

— Авжеж, — сказав Д'Артаньян, — ви не збиралися його вбивати — вам треба було тільки ув'язнити його.

— Боже мій, ув'язнити! Та що ви таке кажете, ваша світлосте? Присягаюся — він сам себе ув'язнив. До того ж перед цим він накоїв таки чимало лиха: вбив одного солдата й тяжко поранив ще двох. Убитого та обох поранених віднесли їхні товариші, і більше я нічого не чув ні про кого з них. Ну, а я, опритомнівши, пішов до пана губернатора, все розповів йому і спитав, що маю робити з полоненим. Але пан губернатор наче з неба впав: сказав, що не розуміє моїх питань, що накази, які я одержав, віддавав не він і що коли я, на свою біду, бовкнув комусь, ніби він, губернатор, хоч трохи причетний до цієї відчайдушної витівки, то він накаже мене повісити. Мабуть, добродію, я помилився й затримав когось іншого, а той, кого слід було арештувати, зник.

  125  
×
×