123  

— Хай йому чорт! Усі троє просто чудові.

— Мені дуже приємно, що вони вам подобаються.

— Отже, король зробив вам такий подарунок?

— Можете бути певні, що принаймні не кардинал; але хай вас не обходить, звідки взялися ці коні; пам'ятайте тільки — один із них ваш.

— Я беру того, якого тримає рудий слуга.

— Чудово!

— Присягаюсь Богом! — вигукнув Араміс — Це допоможе мені остаточно видужати; на такого коня я сів би навіть із тридцятьма кулями в тілі. А стремена які! Гей, Базене, йдіть-но сюди, та швидше!

Базен з'явився на порозі, сумний і понурий.

— Відполіруйте мою шпагу, почистіть капелюх, випрасуйте плащ і зарядіть пістолети, — сказав Араміс.

— Останній наказ зайвий, — урвав Д'Артаньян. — У вас в кобурах лежать заряджені пістолети.

Базен зітхнув.

— Та годі вам, Базене, заспокойтесь, — сказав Д'Артаньян. — Царство небесне можна заслужити у будь-якому званні.

— Мій пан був уже таким хорошим богословом! — відповів Базен, мало не плачучи. — Він міг би стати єпископом, а може, й кардиналом.

— Стривай, мій любий Базене, подумай гарненько й скажи: навіщо бути духовною особою? Адже це не позбавляє необхідності воювати; ось побачиш, кардинал обов'язково вирушить у перший же похід із шоломом на голові та протазаном[147] у руці. А що ти скажеш про пана Ногаре де Лавалетга[148]? Він теж кардинал, а спитай-но в його слуги, скільки разів він щипав йому корпію[149].

— На жаль, усе це так, — зітхнув Базен. — Я добре бачу, добродію, що світ нині перевернувся догори дном.

Отак розмовляючи, Д'Артаньян, Араміс і бідолашний слуга зійшли на подвір'я.

— Потримай стремено, Базене, — сказав Араміс.

І він легко й граціозно скочив у сідло. Але після кількох вольтів і курбетів[150] благородної тварини Араміс відчув такий нестерпний біль, що зблід і похитнувся. Обачний Д'Артаньян, який не спускав з нього ока, кинувся до друга, підтримав його, допоміг злізти з коня й одвів до кімнати.

— Мій любий Арамісе, вам треба іще підлікуватися, — сказав він. — Я поїду розшукувати Атоса сам.

— Ви й справді залізний! — вигукнув Араміс.

— Мені щастить — тільки й того. Ну, а як ви житимете тут без мене? Суперечок про персти й благословення більше не буде?

Араміс усміхнувся.

— Я писатиму вірші, — сказав він.

— Авжеж, вірші, напахчені такими самими парфумами, що й записка служниці пані де Шеврез. Навчіть Базена правилам віршування — це трохи втішить його. Що ж до коня, то їздіть на ньому щодня потроху, і ви знову звикнете до сідла.

— О, за це не турбуйтеся, — відповів Араміс — До вашого приїзду я зовсім одужаю.

Вони попрощались, і за десять хвилин Д'Артаньян, доручивши Араміса піклуванню Базена і хазяйки заїзду, вже скакав по Ам'єнській дорозі.

Яким він знайде Атоса, та й взагалі чи знайде його?

Адже Д'Артаньян залишив Атоса в дуже скрутних обставинах: можливо навіть, його друг загинув. Ця думка так засмутила юнака, що він тяжко зітхнув і сам собі присягнувся помститися за свого товариша.

З усіх Д'Артаньянових друзів Атос був найстаршим і, здавалось би, мав бути найменш близький йому за смаками й звичками.

І все-таки Д'Артаньян вирізняв його серед усіх. Шляхетна зовнішність Атоса, спалахи величі, що проривалися час од часу через тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив, врівноваженість, витриманість, щира товариськість, дошкульна веселість, нарешті, хоробрість, яку можна було б назвати сліпою, коли б її не зумовлювала дивовижна холоднокровність, — усе це викликало в Д'Артаньяна почуття куди сильніші за повагу або дружню прихильність; наш юнак захоплювався Атосом.

Атос, коли він був у гуморі, міг витримати порівняння з паном де Тревілем, цим вишуканим і благородним придворним. Він був середній на зріст, але такий стрункий і ставний, що не раз і не двічі, борючись із Портосом, перемагав цього велетня, фізична сила якого була приказкою серед мушкетерів; його обличчя з проникливими очима, прямим носом і чітко окресленим, як у Брута[151], підборіддям, мало в міру владний і привітний вигляд; руки, за якими він зовсім не доглядав, доводили до відчаю Араміса, який не жалів на свої ні мигдального мила, ні ароматичної олії; голос його був глибокий і водночас мелодійний; та найсуттєвішою прикметою, яка здавалася зовсім незбагненною в Атосі, що завжди намагався бути ненав'язливим і непомітним серед інших, було те знання світу та звичаїв найвишуканішого товариства, ті сліди шляхетного виховання, які мимоволі вчувалися в кожному його вчинку.


  123  
×
×